«Повернути собі голос»

Є ті, хто лише фіксує факти дійсності, а є ті, хто їх ще й осмислює. І книжка інтерв’ю поетки, перекладачки, журналістки Ії КІВИ «Ми прокинемось іншими» — це глибокі розмови-роздуми про події в Білорусі, а отже й про теми пам’яті, самоусвідомлення, колоніальності, наративів, повернення суб’єктності... Видання пропонує читачам десять перспектив погляду, які вибудовують не двовимірну, а справді тривимірну панораму подій: від класика білоруської літератури Уладзімєра Арлова з його додатковою оптикою історика до досвіду Уладзя Лянкєвіча, який знає, що таке бути за ґратами, не з чиїхось слів. Кожна історія особлива, і водночас усі історії пов’язані. Як протести змінили уявлення білорусів про самих себе? У чому особливість білоруського спротиву? Чому важливо дивитися навсібіч, аби шлях до самих себе став і осмисленішим, і наповненішим? Подробиці — в інтерв’ю з авторкою книжки.

«ДЕСЯТЬ РІЗНИХ ПОГЛЯДІВ НА ОДНУ СИТУАЦІЮ»

— Як модифікувався задум книжки?

— У серпні-вересні 2020 року Український ПЕН проводив серію онлайн-вечорів солідарності з білоруськими письменниками. Однак наші вечори завершились, а потреба підтримувати білорусів зосталася. Тому невдовзі віцепрезидентка нашого ПЕН Оля Гнатюк запропонувала зробити з цих розмов книжку — щоб підтримка не обмежилася лише швидкою реакцією, адже книжка — це завжди можливість тривалого діалогу. Мені з цього приводу дуже подобаються слова Мирона Петровського, які в одному з інтерв’ю цитував Леонід Фінберг: «Промови забуваються, статті губляться, і лише книжки залишаються». Тож уже у вересні 2020-го я почала збирати про моїх білоруських героїв усю інформацію, яку вдавалося знайти, й глибше занурюватися не лише в тему протестів, а й у білоруський дискурс як такий, щоб зрозуміти, якими будуть архітектоніка майбутньої книжки, коло питань та акценти. І тут мені дуже допомогло те, що я доволі швидко знайшла назву для неї, яка, з одного боку, про зміни, а з іншого — про роботу з уявою (зокрема, соціальною) і, відповідно, майбутнім, хоч яким химерним воно здається.

Спершу вихід «Ми прокинемось іншими» планувався на початок 2021-го, тому й фокус на наших із колегами онлайн-інтерв’ю цілком відповідав задуму, де певної репортажності було би більше, ніж аналітики. Але час минав, а разом із ним змінювалися обсяг пережитого і щільність подій, формати мирної білоруської революції і кількість постраждалих від репресій та переслідувань. Змінювалися й наші герої, їхні оцінки, емоції. Тому перші онлайн-інтерв’ю довелося ґрунтовно переробити й фактично перезібрати. Власне, більшість інтерв’ю, які під обкладинкою «Ми прокинемось іншими» виглядають як цілісний текст, за лаштунками повставали з двох, а часом і трьох розмов з однією людиною, робилися в різний час і за геть різних обставин.

Зшити ці часові клаптики було непросто, бо в онлайн-вечорах ми більше говорили про позитивні зміни, неймовірність людей, солідарність, гідність і віру в себе та співгромадян. Адже це вперше за Лукашенки білоруси масово відчули себе суб’єктами історії. Однак пізніше, коли почали з’являтися нові й нові факти про вбитих, затриманих, побитих, заарештованих і катованих, а обсяг пережитого — і особисто, і всією країною — невблаганно збільшувався, змінилися й наративи. Тому мені, з одного боку, важливо було, щоб рівень травми, а нетравмованих (бодай психологічно) усіма подіями білорусів тепер просто не існує, не заслонив усі важливі відкриття білорусів про самих себе, що ми їх бачили в серпні, а з іншого — щоб за важливими розмовами про образ Білорусі, гідність її громадян і моральну перемогу ми не забули й про ціну білоруської революції. Бо, на жаль, добро і зло відбуваються з усіма нами одночасно, а історія не біло-чорна смугаста доріжка.

Тож у підсумку маємо десять різних поглядів на одну ситуацію, які можуть слугувати певними моделями для роздумів про Білорусь. І хоч на позір герої говорили про одне й те саме, насправді кожен приходив за стіл спільної бесіди зі своїми метафорами: Таццяна Нядбай — з метафорою в’язниці, у якій сидять 9 мільйонів білорусів, Ганна Сєвяринєц — з метафорою мурашника або бджолиного рою, Андрей Хадановіч — з метафорою дитячої казки, у якій добро змагається зі злом.

«СИСТЕМНОГО УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО ДІАЛОГУ ЗА НЕЗАЛЕЖНОСТІ НЕ БУЛО»

— У передмові ви зазначаєте, що нарешті ми почали спілкуватися напряму. Як це відбувалося до цього і в чому причина, на вашу думку?

— Українська й білоруська культури тривалий час легітимізувалися через російський дискурс. А коли СРСР розвалився, усі країни, які раніше входили у його склад, пішли займатися справами, серед яких культура точно не була на першому місці. Тому сьогодні ми, з одного боку, бачимо величезні комунікаційні й культурні лакуни або просто брак діалогу між колишніми радянськими країнами, а з іншого — продовження легітимізації через російський дискурс. А ще з іншого боку — вічну пісеньку «давайте підемо на Захід — і наше життя покращиться». Ця теза, звісно, дає надію, але часто-густо люди поняття не мають про те, що Захід не є гомогенним, що це досить відмінні країни зі своїми проблемами й викликами, дискурсами й наративами. Навіть у Польщі українські проблеми часто не такі вже й цікаві та зрозумілі. Я хочу сказати, що є великий сенс і перспектива у тому, щоб обмінюватися ідеями та досвідами в тому просторі, де раніше існував СРСР або східний блок. Це розширює ідейні горизонти для розуміння самих себе і сусідів. У якомусь сенсі ми одне для одного — бічне дзеркало, яке може дати об’ємнішу картинку й змогу побачити нюанси, які з будь-якого іншого ракурсу просто не видно.

У Білорусі з’явилося таке явище як районні марші, завдяки якому оприявнилася горизонтальна природа протестів. Ніхто ніколи не знав, хто сьогодні чи завтра очолить колону, що маршируватиме мікрорайоном, і часом люди відверто дивувалися, що їм випала роль вести таку колону за собою, керувати нею. А це означає, що відповідальність за те, яким буде протест і чи буде він взагалі, взяти на себе міг будь-хто. З іншого боку, це дало й нове розуміння опору: протест — це не багатотисячний мітинг у центрі столиці, це величезна мережа вчинків, взаємодій, рухів підтримки, актів солідарності, складна й рухома

Крім того, військова агресія Російської Федерації і намагання «тримати периметр», на жаль, мають наслідком і певну політику ізоляціонізму, і бачення лише власних травм, і безкінечне борсання у ямі страждань. Це цілком зрозумілі процеси, етапні, але якщо уявити їх не як яму чи темну кімнату із зачиненими дверима, а певний коридор, яким ідуть інші люди, народи й цілі країни, то, з одного боку, можна дістати певні синонімічні наративні конструкції, щоб зрозуміти, що відбувається, а з іншого — відчуття перспективи. Якщо ми подивимося на білорусів за Лукашенка, то вони нібито відстають, а якщо на литовців — вони нібито попереду. Якщо подивимося на самих себе протягом 30 років незалежності, теж побачимо величезні зміни. Сама лише думка, що на цьому шляху можна дивитися не лише в бік Заходу як конструкту землі обіцяної, а й навсібіч, а особливо на країни, що набагато ближчі до нас територіально, історично і проблемно, може зробити цей шлях до самих себе і осмисленішим, і наповненішим.

Однак, повертаючись до запитання, додам, що системного українсько-білоруського культурного діалогу за незалежності не було. І на рівні присутності на фестивалях чи в спільних публічних дискусіях, і на рівні присутності на ринку перекладної літератури. І навіть на тлі певної зацікавленості до білоруських протестів особливого ажіотажу з боку українських видавців я не бачу. А нам багато про що є поговорити. У білорусів були Куропати, а в українців — Сандармох; у нас «Розстріляне відродження», а в них — «розстріляна культура». Ми продовжуємо виборювати незалежність у формі неоголошеної російсько-української війни ось уже сім з половиною років, а білоруси з 9 серпня 2020 року фактично живуть у стані внутрішньої окупації й внутрішньої війни, і, як усі ми розуміємо, без підтримки Російської Федерації це було б неможливо, адже режими Лукашенки й Путіна — фактично режими-сателіти. Про Чорнобиль я вже не кажу.

Власне, мені хотілося б, щоб книжка «Ми прокинемось іншими» стала добрим прецедентом для такої системної розмови між українськими й білоруськими митцями та науковцями. І я була б дуже рада, якби Білорусь з’явилася на наших фестивалях на правах постійної фокус-теми, а не лише на тлі політичних подій. Адже перебування під софітами історії, і це українці розуміють як ніхто, триває недовго, бо ось чергова голова виростає у дракона несправедливості в Афганістані, Судані та інших країнах, а тривалий діалог — це завжди про союзників і майбутнє. До того ж нові, не радянські й не імперські, міжкультурні наративи за нас ніхто не сформує. Дорослі тепер ми.

«ПРОТЕСТИ В БІЛОРУСІ ПОЧАЛИСЯ НЕ 9 СЕРПНЯ 2020 РОКУ»

— Чому саме гасло «Білоруси — неймовірні» здобуло таку популярність? Його згадують, напевно, усі, у кого ви брали інтерв’ю. Як відбулося це відкриття білорусів для самих себе?

— Із приходом Лукашенки до влади людей у Білорусі спробували забетонувати у штучній радянській споруді, крізь мури якої не проникає сонце. Звідусіль білорусам казали, що без диктатора вони ніхто, що вони сірі, ніякі, пересічні. Це досить банальний патерналістський наратив, у якому диктатура подається як турбота, а диктатор — як добрий батько. Власне, те, що Лукашенку називають саме «бацькою», а не якось інакше, тому підтвердження. Фактично це продовження радянської політики, де людям увесь час нав’язували чужих небажаних родичів у вигляді дідуся Леніна чи батька усіх народів Сталіна. І все це підживлюється цинічною грою на одній із найсильніших для білорусів національних травм — досвіді Другої світової війни, як і різноманітними залякуваннями новою війною. І як приклад тут, на жаль, часто наводиться ситуація в Україні — звісно, з викривленням усіх причинно-наслідкових зв’язків у найкращих традиціях російської пропаганди. А коли ми говоримо про Білорусь, треба розуміти, що в ній немає свободи слова, що на підприємствах і у вишах, як за СРСР, збереглися відділи з ідеології, що на телебаченні немає справжніх дискусій і живих ефірів — лише цензуровані й зрежисовані, що це єдина країна, де КҐБ не лише не змінило своєї назви, а й фактично продовжує справу цієї сумнозвісної радянської структури.

Опиратися цій тотальності пропаганди важко. А коли величезна кількість людей десятиліттями живе у ній, ніби в природному середовищі, енергія спротиву втрачається, бо несвобода та брехня виснажують, натомість накопичується депресивна енергія безнадії. І тоді пасіонарна меншість іде у внутрішню еміграцію, а більшість живе звичайним життям, подалі від політики. Мабуть, тому, коли на політичному обрії з’явилися Мария Калєснікова, Святлана Ціхановська і Вєраніка Цапкала зі слоганом «білоруси — ви неймовірні» (у дужках нагадаю, що Лукашенка назвав білорусів «народцем»), то це чи не вперше на рівні політичної пропозиції білорусам сказали про любов, любов до самих себе передусім. А виходити на вулиці за власну неймовірність, за право, як писав Янка Купала, «людьми зватися» — це виходити «за» щось, а не «проти» чогось. Інакше кажучи, коли ти чуєш, що саме ти неймовірний — це та ідея, з якою хочеться солідаризуватися, бо до тебе говорять мовою гідності, мовою людяності, мовою поваги.

Однак тут я хотіла б наголосити, що протести в Білорусі почалися не 9 серпня 2020 року. Білоруси й раніше були неймовірними й протестували усі роки, що Лукашенка перебуває при владі, але попередні протести не збирали такої кількості людей, як у 2020-му. Відповідно, і для світових ЗМІ вони були менш помітними. Але це не означає, що репресивна машина за Лукашенки бодай на хвилину зупинялася — ні, усі ці роки «зникали» люди, з’являлися політв’язні й відбувалися жорстокі розгони опозиційних акцій.

«БІЛОРУСИ ТАК ВТОМИЛИСЯ РОЗЧАРОВУВАТИСЯ, ЩО ПЕВНОЇ МИТІ ЗАБОРОНИЛИ СОБІ СПОДІВАТИСЯ НА КРАЩЕ»

— То чому протести вибухнули настільки масштабно цього разу?

— Це запитання з тих, на які неможливо дати якусь однозначну відповідь. Я нагадаю одне місце з Кафки: підозрюваному не варто бути надто спокійним, бо, можливо, саме в цей момент він перебуває на терезах, де зважують його гріхи. Мабуть, Лукашенка, як і всі диктатори цього світу, зрештою, недооцінив, що його слова та вчинки просто не залишили місця на чаші людського терпіння, — і та перехилилася. І мені здається, що якби не допомога й підтримка Росії, з одного боку, і «велика стурбованість» Європи, з іншого боку, то разом з чашею впав би й він.

Також я пригадую, як напередодні президентських виборів, фактично усе літо 2020-го, повітря аж бриніло від майбутнього, яке вже тут, і от-от вибухне подією, яка розділить життя білорусів на «до» та «після» (і не тільки їхнє). Не знаю, як це пояснити раціонально, але щось схоже — важке й свинцеве — стояло в легенях українських міст восени 2013 року. Але самі білоруси у приватному спілкуванні в серпні 2020-го дуже обережно коментували ці мої настрої. Як пояснювала згодом поетка Юля Цімафєєва, чиї вірші я перекладала, білоруси так втомилися розчаровуватися, що певної миті заборонили собі сподіватися на краще. Однак коли люди вийшли на вулиці, то побачили таку кількість біло-червоно-білих прапорів (нагадаю, що бчб-прапор і герб «Погоня» дискредитовані лукашенковою пропагандою та фактично заборонені), що всім стало зрозуміло: їх не могли пошити за одну ніч. Тобто з білоруського спротиву нарешті впала шапка-невидимка: і для самих білорусів, і для усього світу.

А серед чинників, які стали останньою краплею, називали передусім цинічні фальсифікації під час президентських виборів 2020 року і COVID-19, адже Лукашенка фактично кинув білорусів напризволяще, відмовившись від карантину й належних протиепідемічних заходів.

«ПРОТЕСТ ЯК ВЕЛИЧЕЗНА МЕРЕЖА ВЧИНКІВ»

— Розкажіть, якими були вияви солідарності білорусів. Як організовувалися форми об’єднання?

— Віслава Шимборська називала співчуття уявою серця. Білорусь сьогодні є таким серцем розміром з цілу європейську країну, адже в рух солідарності, як і у волонтерський рух, який розвинувся й зміцнився на тлі протестів, залучена велика кількість людей. Як у самій Білорусі, так і в емігрантських колах. Власне, це відчуття важливості власного внеску у спільну справу, постійний пошук можливостей зробити щось іще — одна з найвиразніших рис білоруських протестів. Як приклад наведу хоча б те, скільки людей нині пишуть листи політв’язням і радіють, як діти, якщо вдається дістати у відповідь бодай кілька рядків, викладають ці відповіді на фейсбуку, шукають гарні марки й конверти. А ще я нагадаю один зі слоганів білоруських протестів — це слова «кожен день», що їх повторювали безліч разів ті, хто виходив на вулиці. Я хочу сказати, що у білоруському спротиві важливі не так певні форми солідарності, як ця щоденність, навіть буденність чи рутинність дій, головне — не втомитися, не здатися, не скласти руки, не зневіритися.

Що ж до форм, то вони дуже різні й змінювалися мірою того, як змінювалася реакція Лукашенки на протести. У серпні-вересні 2020 року вулиці «говорили» про свободу навіть на візуальному рівні — протести, марші й інші форми спротиву були тоді настільки яскравими й численними, що достатньо було подивитися на будь-яке відео без звуку чи фото тих днів, щоб зрозуміти, що відбувається. Люди тоді доволі вільно виходили на вулиці під біло-червоно-білими прапорами й активно робили плакати, фактично перепривласнюючи право голосу. Власне, кольори білоруського національного прапору теж ставали формою спротиву, разом і окремо: згадаємо хоча б жінок у білому або ж парасольки, цукерки чи печиво у бчб-кольорах. Пізніше поєднання білого й червоного, навіть не бчб-прапор, стало забороненим, і людей почали переслідувати за наліпки на коробках, які роками лежали в них на балконах і про які вони забули й думати, або ж за білизну, де ці кольори опинилися у випадковому сусідстві. Будь-який абсурд завжди страшний і смішний водночас, але часом хочеться повторити собі це по складах: (у сусідній країні) за-бо-ро-ни-ли ко-льо-ри.

Тоді ж у Білорусі з’явилося таке явище, як районні марші, завдяки якому оприявнилася горизонтальна природа протестів. Ніхто ніколи не знав, хто сьогодні чи завтра очолить колону, що маршируватиме мікрорайоном, і часом люди відверто дивувалися, що їм випала роль вести таку колону за собою, керувати нею. А це означає, що відповідальність за те, яким буде протест і чи буде він взагалі, взяти на себе міг будь-хто. З іншого боку, це дало й нове розуміння опору: протест — це не багатотисячний мітинг у центрі столиці, це величезна мережа вчинків, взаємодій, рухів підтримки, актів солідарності, складна й рухома. У цьому сенсі білоруський протест дуже нагадує комунікацію рослин чи грибів.

Якщо ми вже зачепили тему маршів, варто сказати й про певну професійну чи соціальну стратифікацію великих недільних маршів у Білорусі та загалом присутності в протесті. На початку спротиву Лукашенка намагався вкотре атомізувати людей, наголошуючи, що протестують лише маргінали, «проститутки та наркомани», а більшість працює. Тоді люди почали підкреслювати окремі ідентичності: марш жінок, марш пенсіонерів, марш інвалідів тощо. Або ж позначати себе на мапі протесту в інший спосіб: наприклад, працівники ресторанного бізнесу на одному з маршів несли величезну розтяжку з написом «бармени з народом».

Восени-взимку 2020 року активність перемістилася у дворові форми солідарності. Це могли бути й концерти, й читання віршів, і лекції, й спільне дозвілля з елементами протестів або геть без політичного забарвлення. Людям важливо було відкрити самих себе, побачити, хто поруч, усвідомити, що їх багато, що вони не самі. Тепер кожен двір у Білорусі знає всіх сусідів не лише на обличчя, а й на ім’я та прізвище, і має свій чат у різних соцмережах. І пильнувати, щоб у цьому чаті не з’явився якийсь стукач, окрема історія.

Взимку 2020—2021 рр. ще однією формою спротиву став флешмоб «Єрусалим», коли люди в біло-червоно-білих кольорах потайки збиралися десь за містом, танцювали, а потім викладали документацію процесу в інтернеті, й такі відео відразу ж розповсюджувалися соцмережами.

Однак пізніше спротив на території Білорусі почав набувати підпільно-партизанського характеру, адже репресивне державне чудовисько стало тягнути до свого ненажерливого рота усе більше й більше людей. Брату Юлі Цімафєєвої, яку я вже згадувала, і його дружині дали по півтора року колонії лише за те, що вони, музиканти, просто грали під час однієї з акцій. З іншого боку, в Білорусі одна за одною ліквідуються інституції, які бодай якось натякають на свободу. Зокрема, так сталося і з Білоруським ПЕН-центром, який був ліквідований Верховним судом Білорусі на річницю початку протестів — 9 серпня 2021 року.

Власне, підтримка зв’язку з політв’язнями (листами й іншими видами допомоги), з тими, хто не втомився, і великим світом — те, чим продовжують сьогодні займатися білоруси, які вийшли на вулиці в серпні 2020 року. Адже білоруські протести від самого початку не були діалогом з Лукашенкою, вони були спробою повернути собі голос — фізичний і політичний, вкрадений на виборах, — усупереч діям влади. І цей голос досі чути. Принаймні хочеться на це сподіватися.

СИЛА ЄДНОСТІ

— Як, на вашу думку, коли Білорусь «прокинулася іншою»?

— Починаючи з 9 серпня 2020 року, тобто всі години, дні й місяці, що так чи інакше тривають білоруські протести, Білорусь і білоруси прокидаються іншими. Однак по-справжньому вони, а слідом й увесь світ, зможуть оцінити масштаб змін, лише коли Білорусь прокинеться без Лукашенки. Адже для завершення цієї роботи з осмислення змін потрібні й дистанція, й необхідна для роздумів безпека, й хоча б мінімальне почуття захищеності.

А поки що мене незмінно вражає, як білоруси одне одного підтримують. Я бачила це в Польщі, бачила це і в Україні. Навіть під час презентації «Ми прокинемось іншими» на «Книжковому Арсеналі» на захід прийшла чимала кількість представників саме білоруської громади, хоч моя книжка орієнтована передусім на українського читача. Дивлячись на цей дух мурашника, про який каже Ганна Сєвяринєц, вкотре замислюєшся про силу маленьких спільнот і силу єдності. І хоч ця єдність, можливо, тимчасова, тактична, мене справді захоплює те, як білоруси полишають суперечки, розбіжності й образи, розуміючи, що нині не час для сварок. Мені здається, що ми в Україні часом забуваємо про те, що в нас ось уже сім з половиною років час не для сварок з найменшого приводу, а сила-силенна роботи з пошуку порозуміння та союзників.

Резюмуючи, я хотіла б нагадати, що всі мої герої наголошували на тому, що білоруси вже здобули моральну перемогу, що після 9 серпня 2020 року ніхто з білорусів уже не буде думати про ближнього й далекого свого, що того не хвилює гідність, що тому байдуже на Білорусь. Принаймні не буде думати так за замовчуванням. Це трохи нагадує казки: чари злого чарівника розсіялися — і всі побачили, що білоруси не якісь сірі й незрозумілі, а цілком собі прекрасні й гарні. І та сила любові, з якою вони підтримують одне одного, — направду велика сила.

Дмітрій Строцев в одному з віршів порівняв те, що сталося з білорусами влітку-восени 2020 року, з воскресінням із мертвих. Мені здається, про цю метафору варто собі нагадувати, коли думаєш про всіх людей нашого світу, які прагнуть бути вільними й жити гідно.